Ігор Чак

Ігор Чак народився 8 лютого 1972 року в селі Хомичі. Ріс у багатодітній родині: крім нього, було ще троє братів. Коли батьки побудували хату в Шацьку, сім’я переїхала до селища – там Ігор закінчив загальноосвітню школу. Професійну освіту здобув у Шацькому лісовому коледжі ім. В.В. Сулька. Далі була строкова військова служба, після якої Ігор Чак пройшов відповідне навчання і почав працювати в правоохоронних органах. В 1993 році одружився з дівчиною Валентиною, в подружжя народилися дві доньки: Юлія та Анастасія.

Повномасштабна війна внесла корективи в спокійне і щасливе життя сім’ї. З перших днів російської агресії Ігор Чак добровольцем пішов у роту охорони 4 відділу Ковельського РТЦК та СП.

27 березня 2024 року захисник вирушив на Харківщину – боронити від ворога східний кордон нашої держави. Буквально з перших днів перебування на лінії фронту пережив пекло війни, не раз був під потужними ворожими обстрілами, на межі життя і смерті. Був відданим своїй країні, військовій справі, завжди з великою відповідальністю ставився до виконання обов’язків. 

Після успішного виконання бойових завдань почувався бадьорим та вмотивованим, розповідав, що поступово набирається військового досвіду. Перед останнім виходом «на нуль» Ігор Чак у телефонній розмові з дружиною побажав їй всього найкращого. «Він щось відчував… Бо це було наше з ним прощання», – пригадує дружина Валентина. 25 травня 2024 року в результаті підриву на мінно-вибуховому пристрої ворога Ігор Чак отримав смертельні поранення.

29 травня Шацька громада навколішки зустріла свого Героя Ігоря Чака, встеливши квітами його шлях додому. Чин відспівування відбувся в храмі Різдва Пресвятої Богородиці селища Шацьк. З захисником попрощалися його рідні, друзі, односельці, побратими, представники влади. Поховали воїна з військовими почестями на селищному кладовищі.

Читайте також:

На війні з рашистами загинув військовослужбовець Ігор Чак

Шацька громада навколішки зустріла загиблого Героя Ігоря Чака

Про тата-Героя згадує його донька Юлія:

Мій тато був людиною, чия любов і турбота огортали мене з самого дитинства. Його теплі обійми завжди дарували відчуття безпеки, а мудрі поради ставали дороговказом у житті. Він був не лише моїм наставником, але й найкращим другом. Коли народилася моя донечка, його внучка, тато відкрив у собі нову глибину любові. Його очі світилися радістю щоразу, коли він бачив її усмішку. Він годинами міг гратися з нею, розповідати казки та співати колискові. Називав її ніжно своїм “Діамантиком” або “Пташечкою-мурашечкою”. На жаль, війна забрала його від нас. Він пішов, захищати нашу землю, нашу родину, нашу свободу. Його відвага і самопожертва стали для нас прикладом справжнього героїзму. Але біль від втрати не зменшується від усвідомлення його подвигу. Моя донечка часто запитує про дідуся. Вона пам’ятає його голос, теплі руки і безмежну любов. Я розповідаю їй про його доброту, мужність і те, як сильно він любив нас усіх. Вона слухає, притискаючи до себе його стару фотографію, і її очі наповнюються сльозами.

Спогади про тата живуть у наших серцях. Його любов продовжує зігрівати нас, навіть коли його немає поруч. Ми бережемо в памʼяті кожну мить, проведену з ним, і дякуємо долі за те, що мали такого чудового тата і дідуся. Його життя було прикладом безмежної любові, відданості та мужності. І хоча його немає з нами фізично, його дух завжди буде поруч, нагадуючи про те, що справжня любов – вічна і непідвладна часу.

Мій тато був не просто люблячим батьком і дідусем — він був людиною з великим серцем. Добрим до всіх, хто його оточував, завжди готовим допомогти, підтримати. Він ніколи не шкодував нічого для своїх рідних, особливо для нас. Його щедрість не знала меж — він завжди знаходив можливість здійснити наші бажання, підтримати всі ідеї та мрії. Та найцінніше, що він мені дав мені, — це знання. Він вірив у мене більше, ніж я сама, інвестував у мою освіту, розвиток, навички. Він заклав інвестиції в мій фундамент знань не тільки в моєму житті, а й у моєму світогляді. І саме завдяки цьому сьогодні я можу впевнено будувати свою справу. На честь його підтримки, його віри в мене, його життєвої мудрості та фінансової далекоглядності я назвала свою фірму ChakFin. Це не просто бізнес — це продовження його спадщини, його любові, його турботи про моє майбутнє. І я знаю, що він би пишався мною.

Я завжди хотіла показати йому більше. Хотіла, щоб він скуштував нові смаки, побачив інші країни, відчув ще більше радості від життя. Я пропонувала скуштувати щось незвичне, казала: “Спробуй, тату, будеш знати, що це таке і про що йде мова!”. Іноді він усміхався, жартував, що йому достатньо борщу, але все одно куштував, бо знав, як мені важливо ділитися з ним всім найкращим. Зараз я думаю: можливо, я щось відчувала? Наче всередині мене жила тиха тривога, яка змушувала поспішати, ловити кожну мить, дарувати йому ще більше любові, ще більше тепла. Наче я знала, що у нас обмаль часу. Я так мріяла, щоб він побачив, як росте моя донечка. Щоб ми разом їздили на море, океан, гуляли парками, щоб вона запам’ятала його руки, голос, сміх. Я хотіла дати йому більше, але не встигла… Та я знаю, що він все відчував. Він знав, як сильно ми його любимо. І ця любов не зникне ніколи...